Іван Франко

Гiмн

Вiчний революцйонер -

Дух, що тiло рве до бою,

Рве за поступ, щастя й волю,

Вiн живе, вiн ще не вмер.

Нi попiвськiї тортури,

Нi тюремнi царськi мури,

Анi вiйська муштрованi,

Ні гармати лаштованi,

Нi шпiонське ремесло

В грiб його ще не звело.

Вiн не вмер, вiн ще живе!

Хоч вiд тисяч лiт родився,

Та аж вчора розповився

I о власнiй силi йде.

I простується, мiцнiє,

I спiшить туди, де днiє;

Словом сильним, мов трубою

Мiлiони зве з собою,-

Мiлiони радо йдуть,

Бо се голос духа чуть.

Голос духа чути скрiзь:

По курних хатах мужицьких,

По верстатах ремiсницьких,

По мiсцях недолi й слiз.

I де тiльки вiн роздасться,

Щезнуть сльози, сум, нещастя.

Сила родиться й завзяття

Не ридать, а добувать,

Хоч синам, як не собi,

Кращу долю в боротьбi.

Вiчний революцйонер -

Дух, наука, думка, воля -

Не уступить пiтьмi поля.

Не дасть спутатись тепер.

Розвалилась зла руїна,

Покотилася лавина,

I де в свiтi тая сила,

Щоб в бiгу її спинила,

Щоб згасила, мов огень,

Розвидняющийся день?

Гримить

Гримить! Благодатна пора наступає, 

Природу розкішная дрож пронимає,

Жде спрагла земля плодотворної зливи,

І вітер над нею гуляє бурхливий,

І з заходу темная хмара летить -

Гримить!

Гримить! Тайна дрож пронимає народи,-

Мабуть, благодатная хвиля надходить…

Мільйони чекають щасливої зміни,

Ті хмари – плідної будущини тіни,

Що людськість, мов красна весна, обновить…

Гримить!

Гріє сонечко! Усміхається небо яснеє…

Гріє сонечко!

Усміхається небо яснеє,

Дзвонить пісеньку жайвороночок,

Затонувши десь в бездні-глубіні

Кришталевого океану…

Встань,

Встань, орачу!

Вже прогули вітри.

Проскрипів мороз, вже пройшла зима!

Любо дихає воздух леготом;

Мов у дівчини, що з сну будиться,

В груді радісно б’єсь здоровая

Молодая кров,

Так і грудь землі диха-двигаєсь

Силов дивною, оживущою.

Встань, орачу, встань!

Сій в щасливий час золоте зерно!

З трепетом любві мати щирая

Обійме його,

Кров’ю теплою накормить його,

Обережливо виростить його.

Гей, брати! В кого серце чистеє,

Руки сильнії, думка чесная, –

Прокидайтеся!

Встаньте, слухайте всемогущого

Поклику весни!

Сійте в головах думи вольнії,

В серцях жадобу братолюбія,

В грудях сміливість до великого

Бою за добро, щастя й волю всіх!

Сійте! На пухку, на живу ріллю

Впадуть сімена думки вашої!

Вже сонечко знов по лугах…

Вже сонечко знов по лугах

Почало весняную роботу;

І знов по широких полях

Полились ріки людського поту.

По тихій, по чистій ріці

Знов сріблястая риба гуляє;

По голій, тісній толоці

Знов худоба худа шкандибає.

Дзвенить птахів співами ліс,

І зозуля кує коло кладки;

Дорогою тягнеться віз –

Секвестратор в село за податки.

Земле моя

Земле, моя всеплодющая мати,

Сили, що в твоїй живе глибині,

Краплю, щоб в бою сильніше стояти,

Дай і мені!

Дай теплоти, що розширює груди,

Чистить чуття і відновлює кров,

Що до людей безграничную будить

Чисту любов!

Дай і огню, щоб ним слово налити,

Душі стрясать громовую дай власть,

Правді служити, неправду палити

Вічну дай страсть!

Силу рукам дай, щоб пута ламати,

Ясність думкам — в серце кривди влучать,

Дай працювать, працювать, працювати,

В праці сконать!

Осінній вітре, що могучим стоном…

Осінній вітре, що могучим стоном

Над лісом стогнеш, мов над сином мати,

Що хмари люто гониш небосклоном,

Мов хочеш зиму, сон і смерть прогнати;

Що у щілинах диким виєш тоном

І рвеш солому із сільської хати,

Зів’яле листя гоном-перегоном

По полю котиш, – вітре мій крилатий!

Я довго пильно слухав стону твого

І знаю, чом так стогнеш ти і плачеш:

Тобі жаль сонця, цвіту, дня літнього!

О вітре-брате! Як мене побачиш

Старим, зів’ялим, чи й по мні заплачеш,

Чи гнівно слід буття завієш мого?..

Журавлі

Понад степи і поле, гори й доли,

Понад діброви, зжовклим листом вкриті,

Понад стернища, зимним вихром биті,

З плачем сумним, мов плач по кращій долі,

Понад селища бідні, непошиті

Хатки, обдерті і пусті стодоли,

Понад люд темний, сумовитий, голий,

Ви пливете по млистому блакиті.

Куди? Куди? Чи в кращий край зелений,

Залитий світлом, зіллям умаєний,

На нитку мов нанизані, мчите ви?

О, ждіть! Ось в млистій і вогкій ярузі

З крилом підтятим брат ваш сохне в тузі!

Візьміть мене в путь, браття! Де ви? Де ви?..

Післанці півночі, в далекім юзі,

В прекраснім краю барв, багатства, пісні,

Перекажіть про сірі, безутішні

Мли, що стоять на нашім видокрузі!

Перекажіть про бідність, сльози вічні,

Про труд безсонний в болі і натузі,

Про чорний хліб твердий, печений в спузі,

Про спів жалібний, мов вітри долішні!

Перекажіть про те, що вас прогнало

З нещасного, хоч рідного вам, краю,

Щоб всяке щире серце й там ридало!

Та сли й там бідні схнуть, терплять, ридають

Сли й там земля ссе кров їх, сльози й піт,

А хліб дає не їм – мовчіть! мовчіть!

Тихенько річка котить хвилі чисті…

Тихенько річка котить хвилі чисті,

Так тихо, що в ній чуєш, як тріпочесь

Сверщок, що впутавсь у зів’ялім листі,

Що і самому розплистись в ній хочесь.

Тихенько зорі моргають іскристі…

Зірниці промінь, мов дитя, хлюпочесь

В хрустальних водах; голії, безлисті

Нависли лози, їм заснути хочесь.

На дні перловім щука спить спокійно,

Ліниво зіви шевелить кроваві,

І рак з нори виповзує повільно.

І в серці людськім зорі золотаві

Мигтять, та щука лютая дрімає,

І заздрість острі щипці виставляє.

Паде додолу листя з деревини…

 Паде додолу листя з деревини,

Паде невпинно, чутно, сумовито,

Мов сльози мами, що на гріб дитини

Прийшла і плаче, шепчучи молитов.

Осики лист кровавий із гіллини

Паде, немов ножем його пробито;

Жалібно жовте листя березини,

Здається, шепче: «Літо, де ти, літо?»

Лиш дуб могучий, жолудьми багатий,

Спокійно в темну, зимну даль глядить –

Таж він недарма тепле літо втратив!

Най в’яне листя, най метіль гудить.

Се сил його не зможе підірвати,

І плід його приймесь і буде жить!

Не винен я тому, що сумно співаю…

Не винен я тому, що сумно співаю,

Брати мої!

Що слово до слова нескладно складаю –

Простіть мені!

Не радість їх родить, не втіха їх плодить,

Не гра пуста,

А в хвилях недолі, задуми тяжкої

Самі уста Їх шепчуть, безсонний робітник заклятий

Склада їх – сум;

Моя-бо й народна неволя – то мати

Тих скорбних дум.

Бувають хвилі – серце мліє…

Бувають хвилі – серце мліє І скорбних мислей рій летить,

Мов чорна хмара небо криє

І грім у хмарі гуркотить.

І поглядом німої злоби

Гляджу на небо й світ живий

І жду, що з земної утроби

Ось-ось прорвесь огонь страшний

І вмить спалить всю землю тую

З всіма неправдами її,

Перелама хаос твердую

Шкарлущу скріплої землі…

І, наче золото в горнилі,

Сей світ очиститься зовсім,

І чиста, в невечерній силі,

Засяє правда й воля в нім.

До моря сліз, під тиском пересудів…

До моря сліз, під тиском пересудів

Пролитих, і моя вплила краплина;

До храму людських змагань, праць і трудів,

Чень, і моя доложиться цеглина.

А як мільйонів куплений сльозами

День світла, щастя й волі засвітає,

То, чень, в новім, великім людськім храмі

Хтось добрим словом і мене згадає.

Нехай і так, що згину я…

 Нехай і так, що згину я,

Забутий десь під тином,

Що всі мої думки, діла

Сліду не лишать, мов та мла

На небі синім!

Нехай і так! Я радо йду

На чесне, праве діло!

За нього радо в горі вмру

І аж до гробу додержу

Свій прапор ціло.

Тяжко-важко вік свій коротати…

 Тяжко-важко вік свій коротати

У незнання сумерці німім,

І хилитись, і в ярмі стогнати,

До могили простогнати в нім.

Тяжко-важко вік цілий боліти,

А не знати навіть, де болить;

Мучитись у горі, а не вміти

Того горя й крихточку вменшить.

А ще тяжче бачити всю муку,

Знати добре джерело її,

Але не могти подати руку

Тому брату, що так стогне в тьмі.

А ще тяжче гаряче бажати

Волі, правди, братньої любви,

Шарпатись у путах, гризти крати,

А на волю встати не могти.

Ночі безмірнії, ночі безсоннії…

Ночі безмірнії, ночі безсоннії,

Горе моє!

Мозок наляжуть думки невгомоннії,

В серці грижа, мов павук той, полоннії

Сіті снує.

Виром невпинним бажання сердечнії

Рвуться, летять –

Вічно невтишені і безконечнії…

Мов на свої мене крила безпечнії

Схопить хотять.

Де ви так рветесь, куди ви літаєте,

Думи-орли?

В гості до зірки ви, чень, не бажаєте?

К земним зіркам же ви й стежки не знаєте

Тут по земли.

О моя ясна, блискуча зірничко,

Де ти живеш?

Чи за життя ще я вздрю твоє личко?

Чи аж по смерті на гріб мій, горличко,

Плакать прийдеш?

Непереглядною юрбою…

 Непереглядною юрбою

Ідуть за днями дні мої,

Так страшно одностайні всі,

Як олов’яні хмари ті,

Що звільна линуть надо мною.

Без діл, з закутими руками,

Без мислей деревію я,

Минає молодість моя,

Мов чиста річка степова

Безслідно гине між пісками.

Гинь, гинь, хоч жити ще не вспів,

І слід загине за тобою,

Розслизнеться, мов сніг весною, –

Лиш в серці тиск важкого болю –

Єдиний слід минувших днів.

Світ дрімає. Блідолиций… 

Світ дрімає.

Блідолиций Місяць задрімав над ним, –

Знать, замкнули в небі двері

І поснулося святим.

Тож все горе світовеє,

Що від сонних утекло,

На мою безсонну душу

Мов горою налягло.

Чи олово важке пливе у моїх жилах…

 Чи олово важке пливе у моїх жилах

Так сонно, звільна, зимно замість крови?

Чи мізку рух чия рука спинила

І бистрий потік мислей загатила,

Вгасила іскру дотепу й розмови?

Так важко, звільна хвиль, годин і днів

Повзуть безбарвні, непроглядні стада!

І дух у тілі, бачиться, зомлів,

Мов в купелі пливак відважний ослабів

І тисне к дну його лінивих хвиль громада.

Безкраї, чорні і сумні…

Безкраї, чорні і сумні

За ночами минають ночі,

І безутішному мені

Схід сонця сниться.

Бачать очі

Крізь мур тюремний, як лютує

Завзята боротьба в природі.

Ще темний Агріман панує,

Розпершись гордо там, на сході.

Та в царстві своїм чує він

Таємну дрож.

Ось легкокрилі,

Мов стріли, до понурих стін

Летять від сходу світла хвилі.

Лютує Агріман, гасить

Ненависне проміння враже,

Та хвиля світла все біжить,

Хоч що він робить, що він каже.

Хитаєсь трон його твердий,

І чуєсь Чорному цареві,

Як Ормузд ясний, молодий

Вже виринає з хвиль рожевих.

На суді

Судіть мене, судді мої,

Без милості фальшивої!

Не надійтесь, що верну я

З дороги «нечестивої»,

Не надійтесь, що голову

Пред вами смирно схилю я,

Що в добрість вашу вірити

Буду одну хоч хвилю я.

Судіть мене без боязні –

Таж сильні ви, то знаєте!

Судіть без встиду, таж ви встид

На прив’язі тримаєте;

Судіть, як каже право вам, Судіть остріше, тяжче ще –

Таж ви і право – то одно

В одній машині колісце.

Одно лишень, прошу я вас,

Скажіть виразно й сміло ви:

Яка вина моя і тих,

Що враз зо мною йдуть і йшли?

Скажіть виразно:

«Люди ті – Се зрадники!

Вони хотять

Перетворить, перевернуть,

Звалити наш суспільний лад!»

Та й ще скажіть, за що хотять

Перетворити лад цілий?

За те, що паном в нім багач,

А гнесь слугою люд німий,

За те, що чесна праця в нім

Придавлена, понижена,

Хоч весь той ваш суспільний лад

Піддержує й живить вона.

За те, що дармоїдство тут

З робучих рук ссе кров і піт;

За те, що тут з катедр, амвон

Ллєсь темнота, не ясний світ;

За те, що ллєсь мільйонів кров

По прихоті панів, царів;

За те, що люди людям тут

Кати, боги, раби гірш псів.

А ще скажіте, як сей лад

Перевернути хочем ми.

Не зброєю, не силою

Огню, заліза і війни,

А правдою, і працею,

Й наукою.

А як війна

Кривава понадобиться –

Не наша буде в тім вина.

Та ще скажіть, що ви й самі

Не відмовляєте нам то,

Що правду ми говоримо,

Що прямо, чесно ми йдемо

За правдою.

Все те скажіть,

Судді мої, по щирості,

Тоді в ім’я сього ладу

Судіть мене без милості!

Тріолет

І ти лукавила зо мною!

Ах, ангельські слова твої

Були лиш облиском брехні!

І ти лукавила зо мною!

І нетямущому мені

Затрули серце гризотою

Ті ангельські слова твої…

І ти лукавила зо мною!

Неначе правдою самою,

Неначе золотом, в огні

Без скази чищеним, – ох, ні,

Неначе правдою самою,

Так в добрі і нещасні дні

Я величався все тобою!

Мов злотом, чищеним в огні,

Неначе правдою самою.

Та під пліною золотою

Ховались скази мідяні,

І цвіт, розцвілий навесні,

Під пишнотою золотою

Крив черв’яка!

Ох, чи не в сні

Любились щиро ми з тобою?

І серце бідне рвесь у мні,

Що ти злукавила зо мною!..

Я не лукавила з тобою…

Я не лукавила з тобою,

Клянуся правдою святою!

Я чесно думала й робила.

Та доля нас лиха слідила.

Що щирая любов ділала,

Вона на лихо повертала;

Що чиста щирість говорила,

Вона в брехню перетворила,

Аж поки нас не розлучила.

Ти ж думаєш, я не терпіла,

В новії зв’язки радо бігла?

Ти ж думаєш, я сліз не лила.

По ночах темних не тужила?

Не я лукавила з тобою,

А все лукавство в нашім строю –

Дороги наші віддалило

І серця наші розлучило,

Та нашої любві не вбило.